Notice: Undefined variable: title in /var/www/virtual/old.sumno.com/htdocs/components/com_akocomment/templates/dashed_2007/index.php on line 12
Notice: Undefined variable: title in /var/www/virtual/old.sumno.com/htdocs/components/com_akocomment/templates/dashed_2007/index.php on line 12
Notice: Undefined variable: title in /var/www/virtual/old.sumno.com/htdocs/components/com_akocomment/templates/dashed_2007/index.php on line 12
Notice: Undefined variable: title in /var/www/virtual/old.sumno.com/htdocs/components/com_akocomment/templates/dashed_2007/index.php on line 12
Notice: Undefined variable: title in /var/www/virtual/old.sumno.com/htdocs/components/com_akocomment/templates/dashed_2007/index.php on line 12
Notice: Undefined variable: title in /var/www/virtual/old.sumno.com/htdocs/components/com_akocomment/templates/dashed_2007/index.php on line 12
Notice: Undefined variable: akocpversion in /var/www/virtual/old.sumno.com/htdocs/mambots/content/akocommentbot.php on line 600
| «Як я стала святою»: абсолютного початку і абсолютного кінця немає! |
|
|
 Поштовх вперед. Рух. Рух. Рух. Захоплення! А потім повільне гальмування... все важче і важче іти, важко – бо нудно, ти грузнеш... Ступор – сторінок 60 книжки так і лишаються непрочитаними. Цікаво складати головоломку з подій-місць-людей (напівлюдей? химер?)-снів-фантазій-вигадок, шукати у тому всьому хоч дещицю реальності. Але то цікаво лиш СПОЧАТКУ і лиш ПЕРШИЙ раз. А далі... далі ти відкладаєш все на ДАЛІ... Три повісті, з яких складається книжка Тані Малярчук «Як я стала святою» – дуже схожі і дуже однотипні, це набридає – здається, що ти вже КОТРУ (а котру?) годину жуєш одну й ту ж саму гумку, смаку нема, задоволення теж. Не зважаючи на такий, я б сказала, не зовсім позитивний початок рецензії, автор викликає до і після лише позитивні емоції-асоціації. Логічних пояснень тому не знаходжу, проте все одно думаю: «Таня перфектно пише. Глибоко», думаю і відкладаю книжку Малярчук КУДИСЬ. Думаю. Є фрази, слова і півслова, над якими варто подумати. Треба. Думаю. Таня Малярчук любить аналізувати вчинки інших. Вона дивиться на інших крізь призму свого бачення. Призма – затуманена, з химерними малюнками на склі, які і роблять бачення нею життя також химерним. Бачення, таке, як воно є, бачення суб’єктивне, бачення занадто суб’єктивне, ніколи (чи інколи? – межа між цими словами дуже тонка, перестановка лише однієї літери) об’єктивне, але ж ніщо у цьому світі не буває до кінця об’єктивним. Кристально об’єктивним і чистим. Так чи інакше, Малярчук аналізує вчинки інших, показує цим ІНШИМ (зізнається, що дуже часто її герої – то невигадані персонажі. Ще, зізнається, що ці невигадані персонажі дуже часто себе впізнають, а через те, що вони себе дуже часто впізнають Малярчук дуже часто має проблеми. Приміром, з мамою. Вона запитує: «Таню, ну а якщо оце люди в селі у нас прочитають, то що вони скажуть?»)... так от, Малярчук показує цим ІНШИМ людям їх же, але збоку. Комусь не подобається дивитися на себе збоку. Бо їм здається, що дзеркала, які показують їх збоку, то дзеркала фальшиві і неправильні, викрадені з кімнати сміху. Але ж сміх крізь сльози веде до очищення. Очищення (нехай навіть часткове) – то правда (нехай навіть часткова). Ще Малярчук у своїх текстах розбирається (намагається розібратися) трошки (робить те типу завуальовано) у собі. Це погляд на себе крізь, знов-таки, призму ЧОГОСЬ... інших, суспільства, внутрішнього і зовнішнього світу, «барвистого килимка за дверима» і «каное, на якому вона спускається до сніданку, коли Бистриця розливається, підвал і нижні поверхи затоплюються водою», погляд на себе, у себе, крізь і повз себе. Що там можна побачити? Наче багато чого. Насправді ж – нічого конкретного. Бо, чи то Таня не хоче зізнаватися і показувати те читачеві, чи то собі, чи то просто говорить, що все є ВИГАДКОЮ, дійсність – вигадка, сон – вигадка, смерть – вигадка, а насправді, вже вкотре обманює нас. А насправді, вже вкотре говорить нам правду і прочиняє дверцята (відкриває браму) до своєї душі. Книжка Малярчук, як я вже казала, складається з трьох повістей, які не пов’язані сюжетом, проте об’єднані стилістично. Одна з них дала назву книзі. Дві інші називаються «Комплекс Шахразади» і «Мій колективний архетип». «Комплекс Шахразади» – це перші 82 сторінки книги, які я прочитала ще з захопленням і без процесу гальмування (див. перший абзац). Тому саме на цих 82 сторінках і хотілося б зупинитися детальніше. Насправді у психології існує такий комплекс – Шахразади – це коли людина починає жити у вигаданому нею світі, не реагує на дійсність. У повісті цією Шахразадою є Ліза, яка має свою тисяча і одну (а мо' й більше?) історію. Вона вигадала весь світ, у якому живе. Весь її світ зосереджений у вигаданому пансіонаті вигаданої мадам Воке. Пансіонаті, який постійно росте: «На практиці ріст пансіонату виглядає так: все одно зверху десятилітня дівчинка грає на фортепіано, збоку просвердлюють стіну, а за вікном – цвіркоче цвіркун, тобто чи зараз зима, чи літо... ситуація завжди складається однаково – фортепіано, дрелька, цвіркун... Це означає, що пансіонат не має абсолютного початку і абсолютного кінця.». Ліза, сидячи на порозі, який є такою собі межею, порталом, переходом з реального світу у химерний, вигадуватиме нові історії, на тлі старих, мінятиме місцями героїв, яких теж придумала – Бальзака, що вмить засинає, навіть випивши три літри кави (насправді ж – він, щоб заснути, цілу ніч свердлить дірки у стіні), Григорія – який всім говорить, що жодного разу у житті не спав вночі, що він постійно читає книжки (насправді ж виявляється – що Григорій завжди спить по ночам, а читати взагалі не вміє), Геру – поштарку, в яку закоханий весь пансіонат, але яка не кохає нікого, і... і... і... «Всім нам треба якомога більше сидіти на порозі. З порога близько до дверей, і можна втекти відразу, як в тому виникне потреба... за дверима інший простір, там можна вільніше дихнути, прикурити, придумати, що говорити далі.» – радить Малярчук на останній сторінці цієї повісті. «Сидячи на порозі я відчуваю, що я місток між моєю кімнатою і коридором, і не тільки.» – говорить вона ще задовго до кінця книжки. Прочитання цієї книжки можна розбити на такі етапи: 1-й етап: «Поштовх вперед. Рух. Рух. Рух.» – і все, що йому передувало. 2-й етап: «Повільне гальмування» – чому так сталося і на що воно схоже. 3-й етап: «Ступор» – а все ж чому і чи є з нього вихід? Коооли??? В проміжку між тим всім, ще мало розповідатися, що таке захоплення від книжки, яка його природа, і чому не треба проковтувати книжки. Особливо такі «іриски», як книжка Малярчук «Як я стала святою» – все дуже просто – можна подавитися, або ж зубки злипнуться і ти взагалі ще довго нічого їсти не захочеш, тип паче «ірисок». Але ж про ці самі етапи треба було писати спочатку, я ж натомість захопилася іншим – а тепер... тепер з того самого «іншого», тобто вище написаного, вже можна вивести багато тез, які характеризують ті етапи. Тому, не стану повторюватися, і розкажу лиш про 1-й, точніш про це, що передує (передувало) пункту «Поштовх вперед. Рух. Рух. Рух», тож: 1.1. На форумі нашого «Сумно» прочитала, що дизайн обгорток книжок «Фоліо» жахливий і бездарний. Здивувалася. Чому? Я, як великий поціновувач серії «Графіті» цього видавництва, чомусь думала завжди навпаки. Перебираю в пам'яті обгортки прочитаних книжок – жовтенька Карпа, Жадан – темний, «Патетичний блуд» Дністрового... як на мене цілком і ЦІЛКОМ прикольно, креативно... потім потрапляю на Петрівку і мені рекомендують книжку Малярчук «Як я стала святою». Я беру її в руки і думаю: «А люди на форумі мали таки рацію!». Бо дизайн обгортки насправді жахливий. Обирала його сама авторка. Отже, на мою суб’єктивну думку, смак у авторки теж жахливий. На обгортці – репродукція картини чи то мексиканської, чи то аргентинської художниці Фріди Калло – двоє тьоть (риси обличчя більш схожі на чоловічі), брови у них – густі і зрощені (може так модно в Мексиці/Аргентині?), сидять, тримаючись за руки, їхні серця (показані назовні, поверх суконь) – пов’язані, з’єднані однією артерією. І у однієї із жінок у руці ножиці – вона може ними як перерізати артерію (що уже зроблено), так і пережати її, зупинивши кров і врятувавши і собі, і своїй другій половинці життя...Врятує? Можна жити частково обезкровленим?.. Щодо оформлення, то Фоліо добряче лажанулося – в книжці написано, що художник-оформлювач Л. Д. Киркач-Осипова, насправді ж оформлення цілком і повністю належить вже згаданій вище Фріді Калло. Проте, цього разу правило, що зустрічають по обгортці не спрацювало. Книжку купила. Далі... ...1.2. «Поштовх вперед. Рух. Рух. Рух» Поштовх вперед – бо ж завжди, тримаючи в руках нову книжку, ти хочеш її читати. І читаєш. І проковтуєш. Зазвичай, якщо нудний початок, то далі – буде цікаво. Ще, книжка може або піти зразу, або не піти. Малярчук пішла. Це було так, наче ти дорвався до якогось екзотичного фрукту і почав запихати його до рота й проковтувати, не пережовуючи того, не вловлюючи смак... а потім раптом шматок того фрукту застряє у твоєму горлі, ти задихаєшся, намагаєшся його виплюнути, випльовуєш... і все недоїдене, що у тебе в руках лишилося, ти злісно кидаєш на підлогу (або бережливо кладеш туди). Або інший (мабуть, більш вдалий) варіант розвитку подій: ти їси, їси, їси, жереш... а потім тобі той фрукт просто набридає, і ти розумієш, що не вловлюєш вже його смаку... і не вловиш... і... все. Ступор. Але до цього трошки згодом... бо все ж ступору передує захоплення... ...1.3. «Захоплення!» ти читаєш і думаєш, що написане геніальне. Що цікавих думок багато і вони глибокі. І то є дійсно так. Ти виписуєш собі цитати і дивуєшся тому, наскільки ж влучно Таня щось сказала: «...слова завжди виставляють тебе ідіоткою, бо вимагають, щоб ти їх дотримувала. І тримати їх треба до самої смерті і до самої смерті відчувати на плечах їхній незміренний тягар. Слова – це зайві свідки твоєї немічності і безпомічності...» Слова можуть бути виплюнуті з рота випадково. Вони можуть бути віддзеркаленням правди чи брехні. Вони можуть нічого не значити, можуть бути неважливими, бо іноді погляд чи посмішка (усмішка?), жест скажуть набагато більше ніж слова. Слова, то лиш слова... і тут я не погоджуся з авторкою, бо вони не завжди виставляють тебе ідіоткою, і далеко не завжди вимагають, щоб їх дотримувалися. Чи принаймні слабо дуже того вимагають, бо ж чому тоді люди так часто їх не дотримуються? Слова не можуть переконувати?.. І от ти читаєш, і виписуєш собі ці цитати. А потім їх стає занадто багато. І ти розумієш, що на великий рахунок ці думки у різних словесних обгортках повторюються раз у раз. І стає нудно. Захоплення плавно гальмується... перетікає (перероджується) у в’язку, вже використану і несмачну гумку, у якій ти в’язнеш, яка обліплює твої пальчики і від якої ти намагаєшся якомога швидше звільнитися. Так плавно відбувся перехід до 2-го етапу – того самого гальмування. Тексти зливають врешті в одну в’язку і сіру кашу, яку вживати НЕ ХОЧЕТЬСЯ. Близько 60 сторінок таки лишаються непрочитаними. І тут 3-й етап: СТУПОР. Зробити логічний висновок – чи то книжка мені сподобалася чи ні, я не можу, мабуть (ну я ж не дочитала її до кінця). З іншого боку, я прочитала повністю дві повісті, а то є самостійні твори. Мені таки сподобалося, бо то глибоко. Бо то настільки абстрактно, що дає читачеві багато простору для власних розмірковувань, думок і добудови (побудови наново?) «пансіонату мадам Воке». Це – психологія. Проза Малярчук, як каже вона сама – це щось середнє між сюрреалізмом та реалізмом. Щось дивакувате і химерне. Просто ЩОСЬ. Щось, що без сумніву заслуговує уваги. Щось, що треба не проковтувати на одному диханні, як то зробила я, а читати повільно, вдумуючись і пережовуючи кожен момент. Лиш тоді можна отримати задоволення. І пірнути на ту глибину, якої є тексти Малярчук. А вони бездонні. Бо «абсолютного початку і абсолютного кінця» немає. Постійна адреса сторінки:
Only registered users can write comments.
1. 01-02-2007 13:00 Як хочу так і пишу)))) хто встановлював якісь рамки чи правила написання есе чи рецензії... для мене це все одно власна творчість, а тут обмежень однозначно немає)))) 2. 01-02-2007 12:26 Справді, остання (заголовна) повість найскладніша для читання і не зовсім схожа на попередні (хоча Лєра пише про подібність усіх творів). Виглядає на те, що вона була написана найпізніше і може знаменувати початок нового етапу в творчості Тані. Втім, рецензентка (і навіть есеїстка) усе ж повинна прочитувати книжки до кінця - таки Малярчук не Джойс і не Кастанеда  І чомусь нічого не було сказано про "Ми. Колективний архетип". А повість ця, між іншим, надзвичайно оригінальна з погляду методу написання (від першої особи множини) і взагалі способу представлення життя міста. А так непогана рецензія (перепрошую - есей )3. 11-12-2006 15:15 це таки й справді не рецензія. суб"єктивне дуже і мало шо пояснює про книжку. ну зрештою рецензент сам каже, що ніасіліл 4. 10-12-2006 01:53 Хех, а я от думаю навпаки - чим більше знаків питання (ну, в міру, звісно) - тим краще! Коли людина впевнена на усі сто, коли твір говорить на усі сто про щось і не дає можливості на домисл власний, то нагадує вірші про комунізм : ))) 5. 10-12-2006 00:25 Ну можна почати з того, що це НЕ рецензія, а есе, яке засунули в розділ "рецензії", бо... ну, зрозуміло чому, а куди ж ще)))... а у своїх висновках, твердженнях і поглядах я ВПЕВНЕНА))))... якщо так кажу, то так і думаю)))) але за зауваження щодо "знаків питання" - дякую))))) я чомусь на це ніколи уваги не звертала... 6. 09-12-2006 20:36 рецензія велика, змістовна і тлумачна. натомість сказати авторці рецензії, Лєрі, що треба бути більш впевненою у власних висновках та ствердженнях. Бо досить багато аргументованих речень закінчують знаком питання. Ти висловлуєш свою думки, але в той же час ніби боїшся її, невпевнена в її правильності і коректності. |
|||
| < Попередня | Наступна > |
|---|
DeadRooster